«Драматург. Педагог. Громадянин»

З нагоди 165-ти річчя від дня народження Григорія Цеглинського, визначного педагога, публіциста, театрального та громадського діяча, уродженця м. Калуша 14 березня в центральній бібліотеці ім. Т. Шевченка відбувся літературний екскурс.

В українському культурному і суспільно-політичному житті останніх десятиліть ХІХ – початку ХХ століть постать Григорія Цеглинського належить до найдіяльніших і найпомітніших у Галичині. Письменник, літературний критик, журналіст, педагог і організатор українського освітнього руху, громадсько-культурний і політичний діяч, проживши  неповних 60 років, він в усіх цих ділянках залишив певний, а то й дуже істотний слід.  

 Народився 9 березня 1853 р. в Калуші, у сім’ї простого міського чиновника. Коли хлопцеві було десять років, помер його батько, але завдяки допомозі дядька Григорій закінчив гімназію в Коломиї і вступив на філософський факультет Віденського університету. Після навчання, 1879 року, став учителем, а відтак – професором Академічної гімназії у Львові. Завдяки своїм глибоким знанням і педагогічним здібностям швидко здобув пошану й щиру любов гімназійної молоді та визнання й довіру шкільної влади.

 Найплідніше на письменницькій ниві Григорій Цеглинський працював у Львові. Тут він написав комедії "На добродійні ціли" (1883), "Соколики" (1884), "Тато на заручинах" (1884), "Лихий день" (1885), "Шляхта ходачкова" (1887), які ставилися на багатьох сценах Галичини і навіть у Канаді.  Талановитий літературознавець і дописувач, він зробив цікавий аналіз стану галицького театру у статті-огляді "Наш театр" (1892). За драми "Кара совісті", "Ворожбит" і комедію "Торговля жемчугами" Г. Цеглинському було присуджено премію на драматичному конкурсі 1911 року у Львові.

 Визнаючи політичний хист і вміння Г.Цеглинського представляти й обстоювати справи суспільства, населення не лише Перемищини, але й усієї Галичини висунуло його як кандидата у виборах до Державної ради у Відні. Цеглинський досить часто брав слово на форумі австрійського парламенту, виносячи найбільш пекучі питання з життя галицьких українців, яке знав дуже добре.  Неодноразово під час вакацій Григорій Цеглинський приїжджав до Калуша на відпочинок.  На жаль, недовго прийшлося йому обстоювати національні справи галицьких українців на найвищому форумі Австро-Угорської держави. Невдовзі захворів і помер 23 жовтня 1912 р. Подаючи цю вістку, голова української парламентарної репрезентації доктор Кость Левицький писав: «Помер у Відні наш посол і щирий товариш Григорій Цеглинський, один з найвизначніших діячів українських в Галичині, – знаменитий педагог, публіцист, автор драматичних творів та розважний парламентарист і діяльний громадянин». Тіло покійного перевезли до Перемишля і 27 жовтня того ж року, при численному натовпі його похоронили на головному цвинтарі міста, де й донині стоїть його пам’ятник.

 На заході були присутні учні  9-А класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №3 (педагог Наталія Пукіш). Цікавою та доступною для всіх була розповідь калуського поета Богдана Сімківа та вперше озвучений його вірш, який так і назвав автор «Григорій Цеглинський».

Шевченківські читання 

«Слово Тарасове вічне…»

10 березня 2018 року біля пам’ятника Т.Г.Шевченку відбулися Шевченківські читання «Слово Тарасове вічне…».

По всій нашій Україні  проходять Шевченкові дні з нагоди 204-ої річниці з дня його народження. Сьогодні ми вшановуємо день смерті поета. Ці дві дати зовсім поряд – 9 і 10 березня, але між цими двома березневими днями 47 років життя, яке стало славою і гордістю українського народу. Сьогодні ми звертаємося до поета, який став для України заповітною думою, її безсмертною піснею.

 Твори Т.Шевченка прозвучали у виконанні переможців міського конкурсу читців «Вічне слово Кобзаря» Фомінської Тетяни, Хацевич Софії, Харів Ірини, Попадин Ольги, Шийки Тетяни.

Треба гідно нести у своїх серцях вічне слово Кобзаря, рівнятися своїми ділами та думками на нього, втілювати його заповіти у життя. І тоді в Україні насправді здійсниться пророцтво, яке Шевченко нам заповідав: «І на оновленій землі врага не буде — супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».

Саме ці заповітні слова розкривали у своїх виступах калушани та  місцеві літератори: Світлана Шинкар (учасник загальнонаціонального конкурсу імені Максима Рильського для поетів-аматорів, лауреат Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград 2017» в номінації «Філософська лірика»); Ія Ходорівська (дипломант І ступеня літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска, авторка збірки "Лише любов спасе світ"); Розалія Бондарчук (автор семи поетичних збірок та публіцист); Богдан Библів (незмінний аматор ж/м Загір`я); Богдан Сімків (автор восьми поетичних збірок). Вірші Т.Шевченка читали представники влади:  заступник міського голови Наталія Табачук та начальник управління культури міської ради Іванна Гринів.

          Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінчений. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка.

2 березня минуло 136 років від дня народження Михайла Козоріса

Біля центральної бібліотеки ім.Т.Г.Шевченка відбулося покладання квітів до меморіальної дошки Михайлові  Козорісу, калушанину, українському прозаїку, поету, байкареві, публіцисту.

Калуський поет Богдан Сімків прочитав свій вірш присвячений Михайлові Козорісу. Після чого присутні поклали квіти до меморіальної дошки.

Також, в центральній бібліотеці  ім..Т.Г.Шевченка представлена книжково-ілюстративна виставка «Михайло Козоріс -  наш відомий земляк».

«Їх серця б’ються на небесах»

21 лютого 2018 року в центральній бібліотеці  ім. Т. Шевченка вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Цей день відзначається щорічно 20 лютого згідно з Указом Президента України від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» - на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини та європейське майбутнє України.

 «Небесною сотнею» називають  українців,  які загинули в центрі  Києва,  на Майдані,  на вулицях Грушевського та Інститутській. Чому Небесна Сотня? На Майдані був прийнятий розподіл на сотні, аналогічно розподілу на військові загони часів Запорізької Січі. Сотні мали свої назви від регіонів, звідки приїхали люди, наприклад  Львівська сотня, Донецька сотня, Дніпропетровська… Загиблих назвали Небесною Сотнею. Нерівною була ця боротьба. Сила – проти гарячого серця. Зло – проти добра. Куля – проти мрії. Вважають, що їхні душі потрапили до раю, із неба Сотня продовжує охороняти Україну.  Сотні історій, сотні людських життів, сотні героїв! Сьогодні ми їх згадуємо, бо не маємо права забувати! Адже, вранці 20 лютого 2014 року українці прокинулись в іншій країні – в країні, де влада вбиває своїх громадян. Тоді ця інформація ошелешила весь цивілізований світ – на Майдані силовики розстрілюють беззбройних активістів. У роковини найкривавішого дня Євромайдану, переглянувши відео сюжети «Галицькі ангели», згадали і нашого калушанина, який загинув на майдані – Ігоря Дмитріва.

На  годину вшанування «Їх серця  б’ються  на небесах» були запрошені  також учасники тих подій Іван Качмар та Володимир Гавчик. Вони поділилися своїми спогадами з присутніми, а поет  Богдан Сімків зачитав вірші, присвячені тим подіям та поділився своїми враженнями, адже він теж перебував в той час на Майдані в Києві.

 Небесна сотня – це наш біль і наша гордість, це наші сльози і наш душевний щем. Сьогодні вони дивляться на нас з небес і думають - не дайте злу перемогти, адже Україна і нині в сльозах, на її захист у війні з російським агресором стають тисячі й тисячі патріотів своєї держави, борються за її єдність та цілісність. Ми не маємо морального права здаватися, не маємо морального права не боротися, адже нам сам Бог велів захищати свою Батьківщину.

         По Україні вже з’являються перші вулиці, майдани, школи, названі на честь Героїв Майдану, зведені пам’ятники, відкриваються музеї. 20 лютого назавжди увійде в історію України, як день жалоби і пам’яті. Всі присутні низько схилили голови перед пам’яттю людей, яких було вбито у мирний час та хвилиною мовчання вшанували невмирущу пам’ять про загиблих воїнів Небесного Війська. Вони згасли як зорі...

«Він у людській душі сіяв зерна, які любов’ю освятив»

18 лютого в центральній бібліотеці ім. Т. Шевченка відбулася година-спомин, присвячена  70-річчю від дня народження Василя Олійника -  поета, журналіста, члена Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України, уродженця села Сівка-Калуська.
 
 Народився Василь Васильович 5 лютого 1948 року в сім’ї робітника та колгоспниці, які важко працювали. Але в хаті панувала злагода, тепло, затишок. Вірші Василь почав писати в шкільні роки. Тоді, з доброго благословення калуського поета, музиканта і вчителя Йосипа Антоновича Попадюка, з'явилися вони у районній газеті “Зоря Прикарпаття”. Після закінчення восьмирічки Олійник навчався у професійно-технічному училищі, працював бетонником, слюсарем-вентиляційником, інженером, меблярем.

 Василь Олійник закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Понад 10 років очолював Долинську районну «Просвіту». Був автором збірок: «Стремено» (1981), «Гармонія площин» (1992), «Толока» (1997), «Княгиня» (2000), «Крижма» (2005), «Понад шляхами сивими» (2008), «Йордань-Вода» (2015); художньо-документального нарису «Європейський тенор з Велдіжа» (2000) про видатного, але незаслужено забутого українського співака Василя Тисяка; упорядником антологій «Лолин – столиця Франкового кохання» та «З горіха зерня».  Саме Василь Васильович засновник і один з організаторів щорічного свята ліричної Франкової поезії в с. Лолині Долинського району. А ще Василь Олійник був активним членом  літературних студій «Карпатські акорди» та «Едельвейс». Ким би не працював, а поезія була завжди з Василем Олійником. Вірші друкувалися в обласній та республіканській пресі, колективних збірках творчості молодих «Новоліття», «Калиновий спів», «Ранковий клич» альманасі «Вітрила». Дуже цікавою рисою поета було його бажання і вміння слухати. Слухати розповіді , музику, природу.

 Василь Олійник ще міг багато зробити, принести чимало користі громаді. Однак не судилося, важка недуга,на жаль, ще два роки тому раптово обірвала його земне життя. Та пам’ять про нашого славного земляка не згасає. Яскравим підтвердженням цього є організовані численні урочистості, які пройшли в ці лютневі дні на Долинщині та Калущині. Зокрема, в рідному селі Сівці Калуській за сприяння громади відкрита меморіальна дошка поету, до виготовлення якої долучився наш калуський скульптор Ігор Семак. Як часто згадують про нього його калуські товариші, літератори та журналісти, кращого поета на Калущині, як Василь Олійник не було. Це була великої душі людина. Чуйна, щира, добра. Він дуже любив правду і справедливість. Завжди усміхнений, привітний, коректний. Він відійшов несподівано і завчасно, але постав перед Богом не з порожніми руками.

 В цей день згадували Василя Олійника колеги по перу, друзі та люди, які його добре знали. Зокрема,  поет, просвітянин та громадський діяч Іван Ткачик розповів про Василя Олійника як організатора свята Франкової поезії в с. Лолині Долинського району, журналіст Дмитро Іванців поділився цікавими спогадами та розказав про святкування в рідному селі Сівці –Калуській, де народився Василь Олійник.   Багато цього дня було сказано хороших та теплих слів про цю людину, звучали прекрасні поетичні твори Василя Олійника з вуст його друзів та учасників години – спомину. Василь Олійник був не тільки поетом від Бога, неперевершеним майстром слова, а й людиною щирою та закоханою в рідний край. Це величезна втрата для всього Прикарпаття, для друзів, для рідних, для всіх, хто був знайомий з його творчістю і навіть хто не був. Пам’ять про нього житиме в наших серцях, допоки вони б’ються, бо він того вартує. Про нього нагадуватимуть, без нього, але з його невмирущим серцем, житимуть створені у часи натхнення його поезії, даровані людям на їхній спожиток.

"Герої стали в обороні рідної землі"

28 січня 2018 року в центральній бібліотеці ім. Т. Шевченка відбулося засідання літературно- мистецької вітальні «Дивосвіт пера і пензля», приурочене 100-річчю бою під Крутами та презентації книжки калуського краєзнавця Миколи Когута «Галичани – герої Крут».

29 січня минає 100 років бою під Крутами. Це одна із найтрагічніших сторінок в історії України. Молоді юнаки повстали проти більшовицьких загарбників під станцією Крути. У нерівному бою зійшлося дві сили: менша, але мужня і волелюбна, і більша — жорстока і кривава. Українські війська, які складалися зі студентів і учнів старших класів під керівництвом Аверкія Гончаренка, вступили в нерівний бій з більшовицькою Червоною Армією. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. Проявивши жертовність і героїзм заради Незалежності України, холодного січневого дня 1918 року в нерівному бою проти переважаючих сил більшовиків виступили зовсім юні, але нескорені захисники своєї Батьківщини. Тоді ще ніхто не знав, що ця велика війна буде тривати понад 100 років. Як і сто років тому, сьогодні молоді люди на сході України також захищають її суверенність і потребують належного пошанування. До уваги присутніх був продемонстрований відеосюжет про події 100-річної давності бою під Крутами, який пов’язав жертовність нескорених захисників Крут із сьогоднішніми подіями на сході України. Присутні на заході вшанували хвилиною мовчання героїв усіх поколінь нескореної України, які боролися за її незалежність.



Повернутись назад
"Герої стали в обороні рідної землі"

29 січня минає 100 років бою під Крутами. Це одна із найтрагічніших сторінок в історії України. Молоді юнаки повстали проти більшовицьких загарбників під станцією Крути. У нерівному бою зійшлося дві сили: менша, але мужня і волелюбна, і більша — жорстока і кривава. Українські війська, які складалися зі студентів і учнів старших класів під керівництвом Аверкія Гончаренка, вступили в нерівний бій з більшовицькою Червоною Армією. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. Проявивши жертовність і героїзм заради Незалежності України, холодного січневого дня 1918 року в нерівному бою проти переважаючих сил більшовиків виступили зовсім юні, але нескорені захисники своєї Батьківщини. Тоді ще ніхто не знав, що ця велика війна буде тривати понад 100 років. Як і сто років тому, сьогодні молоді люди на сході України також захищають її суверенність і потребують належного пошанування. До уваги присутніх був продемонстрований відеосюжет про події 100-річної давності бою під Крутами, який пов’язав жертовність нескорених захисників Крут із сьогоднішніми подіями на сході України. Присутні на заході вшанували хвилиною мовчання героїв усіх поколінь нескореної України, які боролися за її незалежність.
Свою книгу про героїв Крут – наших земляків представив автор Микола Когут. Він розповів, що ця тема припала йому до душі більше десяти років тому. У одному з видань він прочитав статтю «Галичанин Піпський першим заспівав «Ще не вмерла Україна». Краєзнавець почав вести пошук матеріалів про героїв крутянського бою – вихідців із Західної України. Відкрив для себе ім’я Івана Сорокевича, земляка Піпського із Перемищини. Вони разом навчались в українській гімназії у Перемишлі, де директором був калушанин Григорій Цеглинський. У часи першої світової війни 1915-1917 років доля звела Піпського і Сорокевича у Києві. Тут вони стали учнями Київської другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Звідси галичани добровольцями й вирушили в січні 1918 року під Крути назустріч безсмертю. Ще серед крутянських героїв-студентів був і наш земляк із Станіславщини – Микола Корпан, уродженець села Тяпче біля Болехова (Долинського району). Згадані Григорій Піпський, Іван Сорокевич, Микола Корпан стали першими, героями презентованої книги «Галичани – герої Крут». Крім згаданих вище Піпського, Сорокевича й Корпана у виданні є біографічні дані про Івана Кушніра, Петра Шкоду, Юліана Гібу, Святослава Магаляса, Олександра Мисана, Івана та Костянтина Карванів та інших. Складовою книжки «Галичани – герої Крут» є розділ «Тема Крут у творчості поетів Калущини». Сюди увійшли поезії літераторів – Олеся Бабія, Михайла Дяченка (Марка Боєслава), Василя Олійника та Богдана Сімківа. Доповненням до книги є підбірка фотографій – героїв бою під станцією Крути, схема самого бою, похорон крутянців на Аскольдовій могилі в Києві та їх вшанування.

Круглий стіл «Єдина духом Україна»

23 січня в центральній бібліотеці ім.Т.Шевченка відбувся круглий стіл «Єдина духом Україна», приурочений Дню Соборності України.

22 січня вже традиційно Україна святкує День Соборності України – возз'єднання ЗУНР та УНР, яке відбулось 99 років тому. Повертаючись до історії, пригадаємо, що 22 січня 1919 року в Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в Єдину Україну. «…Однині во єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка / Галичина, Буковина і Угорська Україна / і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина Незалежна Українська Народна Республіка» – уривок з Акту. Роком раніше, у 1918-му, в той самий день було прийнято IV Універсал Української Центральної Ради, що проголошував незалежність УНР. Тобто  пройшло рівно 100 років з прийняття того доленосного документу, адже без незалежності УНР не було б і Акту Злуки.
Перше святкування Дня Соборності відбулось через 20 років після підписання Акту Злуки у Карпатській Україні 22 січня 1939 року. Ініціаторами такого святкування було керівництво Карпатської Січі та особисто генерал Курманович.

Цікавим і моторошним був інцидент в ніч на 21 січня, напередодні Дня Злуки, у 1978 році. В той період, при радянській владі, про День Соборності не можна було навіть згадувати. Тож тоді, вночі, калушанин Олекса Гірник спалив себе живцем біля могили Шевченка в знак нагадування про те, що Україна має бути незалежною та проти радянської окупації. Перед смертю він розкидав тисячі листів на кручах Дніпра, де значилось про мету його самопідпалу. Будучи Президентом України, Віктор Ющенко 18 січня 2007 року посмертно присвоїв Олексі Гірнику звання Героя України.

21 січня 1990 року – напередодні масового святкування Дня Соборності України українці об'єднались у "живий ланцюг", який поєднував Київ, Житомир, Івано-Франківськ, Львів. Ідеологами такої акції були брати Горині, члени Народного Руху України. За різними підрахунками в акції взяли участь від 500 тисяч до 3 мільйонів українців. А от з 1999 року День Соборності вже відзначають офіційно після підписання Кучмою, чинним на той момент Президентом, указу.

Модератором заходу був викладач калуського коледжу економіки, права та інформаційних технологій Олег Ониськів. В обговоренні  взяли участь учні 10-А класу ЗОШ№10-ліцею, студенти ІІІ-БС курсу калуського коледжу культури і мистецтв, студенти ІІІ та ІV курсу «Правознавство» калуського коледжу економіки, права та інформаційних технологій та відомі громадські діячі, калушани Євген Гірник, Ігор Сметанський, Олег Відливаний, Богдан Сімків, Петро Цюпа, Богдан Петрина. В рамках круглого столу відбулася дискусія між студентами-правниками  щодо форми державно-правового устрою після укладення Акту Злуки.